Покров- квітуча оаза серед скіфського степу

         Цей степовий край має багату історію. Відомий археолог Борис Мозолевський у 1971 році розкопав курган "Товста могила", саме в якому знайдено знамениту золоту скіфську пектораль - шедевр світової античної культури, древньої майстерності.

         Недалеко від міста, на території Каховського водосховища, по старому руслу Дніпра у УПІ-ХІ ст. проходив знаменитий торговий шлях "Із варяг у греки".

         Не менш славна й подальша історія краю. Адже місто знаходиться на колишній території земель козацького Війська Запорозького. Саме тут понад триста років тому знаходилися Базавлуцька та Чортомлицька Січі. З останньою було тісно пов'язане життя та бойова діяльність національного героя України Івана Сірка, могила якого знаходиться в с. Капулівка.

         Причиною виникнення міста Покров стало те, що наприкінці минулого століття, у 1883 році, інженер-геолог Валеріан Домгер у басейні річки Солона відкрив багаті родовища марганцевої руди. Саме тут, на території майбутнього міста Покров, з'явилися перші шахтарські селища. Одному з них - Причипилівці (нинішнє Гірницьке) уже більше 100 років. У 1886 році створюються Покровські копальні і розпочинається промислова розробка марганцевої руди.

Але офіційною датою народження міста є 1956 рік, коли були об'єднані декілька робітничих селищ, що виросли поблизу марганцевого рудника ім. Орджонікідзе.

 

Покров - місто гірників

         У 70-ті роки XIX століття на пагорбах берегів річки Солона геолог російського Геологічного комітету Григорій Федосєєв виявив на поверхні землі шари марганцевої руди.
Влітку 1883р. експедиція російського Геологічного комітету, яким керував гірничий інженер Валеріан Олександрович Домгер вивчив ці поклади.
          В.О. Домгер народився  у 1951 році. В 1873 році закінчив гірничий  інститут. Майже все своє недовге життя присвятив геологічним досліджуванням (земель) Росії.
         Несподівана смерть не дозволила  В.О. Домгеру  провести детальне досліджування покладів марганцевої руди, але і те, що було зроблено ним зацікавило увагу промисловців.
          У грудні 1885 року почав працювати перший рудник «Покровські марганцеві копальні».
          На початку 1900 року добування марганцевої руди  вели вже 9 акціонерних товариств і приватних підприємців.
          У 1925 році на Покровському руднику починають працювати 6 шахт, кожна починає видавати до 30 тонн марганцю на добу.
          З 1933 року швидко почав розвиватися. Олескандрівський рудник перейменовано на рудник імені Орджонікідзе.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

         Вперше в цей час тут було введено добування марганцевої руди відбійним молотком.

         Спочатку видобуток марганцевої руди здійснювався підземним шахтним способом. Але у 1952 році почали добувати марганцеву руду відкритим способом. У 1956 році вперше не тільки у вітчизняній, але й у світовій практиці було впроваджено метод рекультивації (відновлення) колишніх кар'єрних земель. Саме в цей час були об'єднані гірничодобувні підприємства в одне ціле - Орджонікідзевський гірничо-збагачувальний комбінат, який став головним підприємством міста.

         Місто Покров розросталося, і в 1965 році його було віднесено до міст обласного підпорядкування.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Співець землі і вічності

        Народився він на Миколаївщині в сім`ї  колгоспника. Дитинство припало на тяжкі роки війні. Батько загинув на війні , і мати сама виховувала Бориса і його сестру. Він не мріяв в юності про пошуки скіфських скарбів, не сподівався стати професійним науковцем – віддав 5 років життя морській авіації, мало не потрапив до загону космонавтів, і як признався , більше думав про життя, ніж про історичну долю тієї чи іншої людської спільності.

Але доля розпорядилася інакше. Після демобілізації Мозолевський працював, навчався на заочному відділенні  історико-філософського факультету, писав вірші відвідував молодіжну літературну студію « Молодь» , видав збірку «Начало марта».

        Пізніше він писав: «Моє причастя до археології почалося в 1964 р. в експедиції О. Тереножкіна, експедиція почала розкопки на правому березі Дніпра, поблизу молодого шахтарського міста Покров».

         40 років минуло відтоді, як  Б. Мозолевський ступив на Базавлуцькі пагорби, пов’язала його з нашим краєм  археологія, яка все-таки привабила його в свою таємничу глибину. Він розривався між поезією і археологією, не маючи сил надати перевагу чомусь одному.

        Борис Мозолевський зумів підняти археологію до поетичного рівня і відкрити її, як казку.

 

З історії виходимо, як з пущі,

Чи виведе нас стежка до зорі?

Які-то нам, які часи грядущі

Відлічать невмолимі дзиґарі?

 

         Він був великим патріотом своєї землі. Може, саме тому все, що приносив у світ Мозолевський, було до неземного пророчим? Він творив і говорив так, наче знав не тільки минуле, а й майбутнє.

 

         Читаючи вірші Б. Мозолевського, присвячені далекому минулому нашого краю, ми спробуємо зазирнути за завісу часу, побачити, почути й зрозуміти людей, що жили задовго до нас. Між

нами лежать тисячоліття, ми дуже різні. А все ж у нас є спільне. Вони – наші пращури, а ми їх нащадки.

 

Зі мною говорять могили

Устами колишніх людей,

І їх нерозтрачені сили

Пливуть до моїх грудей.

 

      Борис Миколайович Мозолевський володів самобутнім поетичним хистом бачення скіфського світу. На сторінках своїх книг він веде схвильовану розмову з минулим, створює образи скіфського краю, поєднує минуле і сучасне. Бо скіфські кургани можна вважати своєрідними книгами, ненаписаними листами у вічність.

        Вершиною долі Б. Мозолевського стала знаменита Товста  Могила, що подарувала йому скарби, про які мріяв в душі кожен археолог. Вість про казкову золоту пектораль миттю облетіла увесь світ.  Ця пектораль власне і врятувала його від арешту, бо його як письменника-шістдесятника переслідували за його вірші, чесні і відкриті.

         На матеріали розкопок курганів Мозолевський написав наукову книгу «Товста Могила». Досліджуючи скіфські кургани, Борис Миколайович ніколи не полишав поезію, у ньому поєдналися два начала-душа науковця-археолога і палка душа поета. Це поєднання і породило книгу «Скіфський степ», у якій розкриті достовірні факти життя і побуту скіфів. Кожний розділ книги супроводжують поетичні рядки Б. Мозолевського, Л. Костенко, М. Цвєтаєвої, Д. Павличка, І. Драча та інших поетів, яких поєднала в одній збірці тема Скіфії. Борис Мозолевський пішов з життя 13 вересня 1993р., повний творчих і наукових задумів. Він був поетом від народження і археологом від Бога. А ще він був Людиною.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Минуле та сьогодення ДПТНЗ"ПЦППРК"

     У 60-ті роки на Орджонікідзівському гірничо-збагачувальному комбінаті виникла необхідність професійної підготовки робітничих кадрів, і уже у 1966 році спочатку в навчально-курсовому комбінаті відкрилось технічне училище № 4.

     Першим директором був В.В. Підболотов. Училище готувало машиністів крокуючих екскаваторів, машиністів бульдозерів, слюсарів-ремонтників, газоелектрозварників, штукатурів.

     Спектр професій значно збільшився, коли училище перейшло в новий корпус. Тепер уже готували кадри з 13 спеціальностей. Училище стало не тільки центром професійної підготовки, а і заявило про себе на весь Радянський Союз з розвитку технічної творчості.

      Дякуючи таким організаторам як Крутько Ю.М., Кіра В.І., Федоренко Н.В., училище уже в 1979 році стало дипломантом ВДНГ( виставки досягнень народного господарства) СРСР. В 1980 році училищу присвоєно звання  « Краще училище чорної металургії СРСР». В 1981 році –« Училище високої культури і зразкового побуту».

      На базі ТУ-4 проходила Всесоюзна научно-практична конференція по організації навчально - виховного процесу. Училище було нагороджено перехідним прапором ВЦРПС ( Всесоюзна Центральна Рада профспілок), перехідним прапором ЦК  ЛКСМ України, призом імені заслуженого металурга України Якова Горбаня.

     В 1986 році училище було реорганізовано в СПТУ-50. Училище отримало нову добре обладнану споруду з актовим залом на 300 місць, спортзалом, їдальнею, майстернями і прекрасно обладнаними навчальними кабінетами.

     В 1986 році за титанічно пошукову роботу і створення музею бойової слави Верховна Рада УРСР присвоїла училищу ім’я Героя Радянського Союзу  Гудзя Порфирія Мартиновича. Великий вклад в цю роботу внесли заступник директора з навчально – виховній роботі  Лінська Василина Трофимівна, майстри  Ребенок – Арістова Тамара Вікторівна, Манжуло Альбіна Василівна .

         Багато випускників училища нагороджено трудовими і бойовими нагородами Батьківщини. Серед них машиніст екскаватора В.Ф. Рибак, електрогазозварник Самодьоргін В.І., бригадир екіпажу крокуючого екскаватора Журавель В.С.

         Бойовим орденом Червоної зірки нагороджені випускники училища: Губа В., Попов В., Мамедов Г., Жуков П., Ніканоров П., Клоков С., Макаричев А., Мельник С., які виконували інтернаціональний обов’язок в Афганістані.

 

Ранкова лінійка (70-80р.р.) Подолян Федір Петрович –

директор ТУ- 4 офіційно присутній на лінійці, яка

проводилась кожного дня. Серед викладачів:

    Манжула Альбіна Василівна – майстер гірничих професій;

Федоренко Микола Володимирович –

– майстер електрогазозварників та інші.

 

 

 

 

 

      На сьогодні в училищі проводяться лінійки по курсах один раз на тиждень, а також святкові лінійки для училища в цілому.

 

      Перше знайомство Шторц Анатолій Андрійович –

викладач спец дисциплін та Кіра Василь Іванович –

майстер машиністів екскаватора, знайомляться з новою

групою у кабінеті «Гірничих спеціальностей».

(1984 р.)

 

 

 

 

 

 

 

 

Урок політекономії проводить викладач

Малиновська Валентина Сергіївна. На уроці

присутнямайстер в/н  групи № 139, спеціальність

«Електрослюсар» Дощенко Ніна Федорівна.

(1985 р.)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виставка квітів – це свято душі. Директор училища

ТУ – 4 Подолян Федір Петрович та Кіра Василь

Іванович оглядають виставку.

(1984 р.)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Оркестр училища був відомий не тільки в

області, а й в країні в цілому. Жодне свято

в місті не обходилося без нього. Керівником був

Литвиненко Олександр Олександрович.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Лінська Василина Трофимівна – депутат обласної

ради, почесний громадянин міста Орджонікідзе,

керівник клубу  «Пошук», багато цікавої інформації

передає сьогоднішнім вихованцям училища.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

         У 90-ті роки СПТУ-50 очолював Баршунін Микола Олександрович, гарний педагог та спеціаліст, «Відмінник освіти», депутат міської ради декількох скликань. На сьогодні – голова Ради ветеранів міста.

         На початку ХХІ століття ПТУ-50 очолила Носевич Людмила Володимирівна активний діяч громадського життя міста, заступник міського голови, творча особистість.

         В 2007 році на чолі Орджонікідзевського професійно-технічного училища став Лисогор Володимир Станіславович — досить серйозний господарник.

         З січня 2011 року і на сьогодення навчальний заклад очолює людина з величезним досвідом роботи в профтехосвіті, депутат міської Ради — Дяченко Наталія Василівна.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

            Використані джерела:

 

•   Роки і люди. Документально-художнє видання. – Дніпропетровськ: ІМА-прес. – 2006. – 126 с. (Рос. мовою)

• “Дніпропетровська область: Історія та сучасність” (до 75-річчя створення) – Д : АРТ-Прес. , 2007 – 256 с. іл.

• Занудько Н.А. Орджонікідзевський народний історико-краєзнавчий музей. – Дніпропетровськ:Промінь. – 1973. – 86 с.

• Казарин Л.А. “Будем жить” – Орджонікідзе. – 2008. – 123 с.

• Мозолевський Б.М. “Скіфський степ”. – Київ : “ Наукова думка” – 1983. -197 с.

• “Неповторна Дніпропетровщина”. До 15-ї річниці незалежності України: Нариси. – Д. : “АРТ-Прес” – 2006. – 344 с.

• “Орджонікідзе” (під редакцією Коломієць М.Б., автори тексту Лебедько О.П., Баранов О.І., фото Філіпчука С.П.) – Київ : “Мистецтво” 1973р.

• http: //www.hrono.ru/biograf/orzhonik.html

• http: //epicentre.com.ua/doc12697.htm