Мама Героя

З 18 квітня по 5 травня в місті Покров серед учнів 9-х, 11-х класів та учнів Центру проходив конкурс літературних творів на тему «Мама Героя».

Метою проведення конкурсу було привернення уваги суспільства до проблем формування високого статусу захисника Батьківщини та виховання патріотичних почуттів серед молоді.

Підведення підсумків конкурсу відбулося 13 травня на головній площі міста в день святкування Дня матері. Учениця 1 курсу групи № 635 за спеціальністю «Оператор комп’ютерного набору» Климчук Олена разом зі своїм наставником - викладачем української мови та літератури Ткаченко Т.С. були нагороджені грамотою від міського голови.

Твір "Мама Героя"

Лагідний, теплий подих вітру грається з моїм волоссям. Сонячний промінь торкається мого обличчя, і на душі стає так спокійно. Весна… Все навкруги оживає. Люди стають усміхненими. Життя продовжується. Весна пробуджує природу і, як жінка, дає початок новому життю.

Весна приносить нам багато свят. Одним із головних травневих свят є 9 травня - День перемоги.

Сьогодні, напередодні цього священного свята, я разом з юними волонтерами центру відвідала Мокієнко Іраїду Федорівну. Вперше я побачила її на зустрічі з членами міської організації ветеранів в історико – краєзнавчому музеї імені Занудька. Мою увагу привернула сором’язлива, мовчазна жінка, яка нічого не говорила, а тільки тихенько, щоб ніхто з присутніх не побачив, зітхала та невміло приховувала сльози, які котилися по її щоках. Коли я дарувала їй квіти, вона намагалась посміхнутись, але руки в неї тремтіли від хвилювання. Піймала себе на думці, що ця ще не зовсім старенька жінка поглянула на мене, як на свою доньку. І цей погляд пронизав мене до глибини душі. Серце защеміло.

Чомусь згадала свою маму. Мені захотілося поближче познайомитися з цією людиною і поспілкуватися.

Іраїда Федорівна, почувши мету нашого візиту, відразу наголосила: «Мій син - не герой! Він був просто порядною людиною , яка на відміну від інших хлопців не тікала з країни та не ховалася, як це робили інші, а просто пішов служити на Схід – у полум’я війни – захищати Вітчизну». Як з’ясувалося, Іраїда Федорівна - мама померлого на Сході від серцевого нападу Олександра Мокієнка. Коли я попросила маму коротко розповісти про своє життя, то вона сказала, що не заслуговує на те, щоб про неї писали. Згодом, зробивши маленьку паузу, вона тихесенько почала свою розповідь: «Мій батько у 33 роки також загинув як герой. Похований він на Мамаєвому кургані. Його я майже не пам’ятаю , але намагаюсь відвідувати це святе для мене місце - його могилу». Потім Іраїда Федорівна взяла в руки фотокартку зі свого сімейного альбому і тихим голосом промовила: «Давайте я краще розповім Вам про свого сина. Сашко народився в лютому 1973 року в місті Орджонікідзе ( зараз Покров). Закінчив середню школу №5. Під час навчання грав у шкільному КВК. Найулюбленішими предметами у нього були фізкультура, музика та трудове навчання. Саме з цих предметів він мав найбільші досягнення. Після закінчення школи здобув професію зварника та поїхав працювати до Тальятті. Там він знайшов свою дружину. Під час роботи на Волзькому автозаводі ходив на курси каскадера. Стати каскадером для Сашка було дитячою мрією. Підрісши, Сашко мріяв стати водієм вищої категорії. І в 2011 році ця мрія здійснилася. Він почав працювати далекобійником ».

Я побачила, як згадуючи про свого сина Сашка, у жінки в очах забриніла сльоза, але стримуючи себе, вона продовжила свою розповідь. «Коли почалася війна на Сході, син не залишився осторонь.

У липні 2015 року він пішов добровольцем до Національної Гвардії України. Був водієм у військовій частині № 3011.Під час служби Олександр знайшов чимало товаришів, адже був душевною, щирою, доброю та веселою людиною. За це його прозвали «Одеса». Ніколи не нарікав на свою долю та не розповідав про те, що відбувалося на фронті. Мабуть, жалів мене, - тихо сказала матір. - А потім Сашко помер. Це сталося 16 вересня 2016 року». На моє запитання, де похований Олександр, Іраїда Федорівна відповіла: «Біля своєї бабусі». З теплотою у душі мама героя дякувала міську владу за підтримку та двометровий гранітний пам’ятник, який виділяється серед інших могил.

Війна на Сході забрала життя багатьох кращих синів та дочок нашої країни, які боролися за наш спокій, за наше мирне життя. На їхню долю випало багато труднощів, адже їм довелося пройти складний і нелегкий шлях. Будучи в безпеці, ми до кінця не усвідомлюємо всю трагічність ситуації, що відбувається на лінії фронту. Поки ми спокійно прокидаємося від перших променів сонця, бійці прокидаються від перших вибухів снарядів, вони не можуть, як ми, поніжитися в теплому ліжку, випити горнятко запашної гарячої кави та насолодитися прекрасним краєвидом із вікна. Важко не тільки бійцям, важко і їх матерям, жінкам, донькам, які чекають своїх героїв-захисників додому з зони АТО.

Безперечно, всі, хто боронить нас від ворога та захищають цілісність і суверенітет нашої держави, - герої. Але їхні матері також заслуговують на це почесне звання. Адже саме вони дали їм життя, виростили справжніми патріотами, навчили порядності та людяності, привили любов до Батьківщини, сім'ї і просто людей, пригнічуючи в собі відчуття страху, болю і думки про смерть, штовхаючи на сміливі вчинки, при цьому не замислюючись про наслідки, які можуть трапитися.

Людське життя безцінне. Для кожного з нас воно унікальне, неповторне, і, на жаль, скінченне.

Я неодноразово задавалася питанням : «У чому сенс життя?» І, поспілкувавшись з Іраїдою Федорівною я знайшла відповідь на це питання. Сенс у тому, щоб насолоджуватись цим самим життям, насолоджуватись кожною миттю, кожною дрібничкою, насолоджуватись вітром, який грається з моїм волоссям, насолоджуватись почуттям дружби міцної, щирої, вірної, насолоджуватись спогадами про рідний дім, про перше кохання, про свої життєві поразки і перемоги. Сенс життя в тому, щоб його смакувати, щохвилини, щосекунди, незважаючи ні на що, ні на війну, ні на втрати, ні на поразки….

Будьмо ж гідними великої слави героїв України. Українська нація існуватиме доти, доки хоча б один українець буде готовий покласти своє життя за свою Батьківщину та народ.

Я впевнена в тому, що тільки та людина, яка по-справжньому любить свою Батьківщину, може здійснити подвиг - врятувати життя інших. Подвиг заради майбутнього своїх дітей, заради миру на нашій планеті. І Олександр -саме така людина.

Побільше б на світі таких відважних і героїчних людей.

У кінці нашої зустрічі вже стомлена від спогадів жінка посміхнулася і сказала: «Життя продовжується. Продовжується в моїх онуках. Маю їх п’ятеро. Вони постійно телефонують та при кожній нагоді приїздять у гості».

Попри все, незважаючи на те, що біль втрати сина не дає спокою, Іраїда Федорівна приходить на зустрічі з молоддю. Хочеться побажати цій мужній жінці міцного здоров’я, витримки. Подякувати за виховання сина – прикладу для наслідування молодому поколінню.

Герої не вмирають! Вічна слава героям!